Людям властиво звикати до обставин, які їх оточують. З часом ми починаємо спокійно і навіть байдуже ставитися до того, що спочатку викликало захоплення – будь то вид з вікна на Ейфелеву вежу, власний басейн у Луцьку або ананаси, які ростуть на городі. Де б не опинилась людина, зазвичай вона знаходить способи влаштуватися з більш-менш нормальним комфортом. Але часом залишається лише здогадуватися, чим керувався першопоселенець, вибираючи для свого житла, прямо скажемо, ну дуже нестандартні місця.
Місто-кладовище
У невеликій державі Філіппіни проживає приблизно 100 мільйонів осіб. Щільність населення тут в два рази вища, ніж у Китаї! Зрозуміло, що особливо гостро квартирне питання стоїть у столиці країни Манілі. Враховуючи досить скромні доходи жителів, не варто дивуватися безлічі халупок, розкиданих між хмарочосами. Причому для їх побудови вибираються дуже несподівані матеріали, аж до картону, який покривають поліетиленом для захисту від частих в цій місцевості опадів. Дивуєтеся, як можна жити в паперовому будиночку? Не поспішайте з висновками. Іншим, менш везучим манільцям доводиться жити просто на вулиці – під контейнерами, мостами, автострадами, у вантажівках і навіть... на цвинтарі.
Найстаріше і найбільше Північне кладовище Маніли перетворилося на справжнє місто, де, не рахуючи мертвих, знайшли собі притулок близько десяти тисяч жителів. Сусідство з мерцями давно вже їх не турбує. Що поробиш, коли більше ніде жити. А тут хоч якісь зручності – в склепах можна сховатися від дощу, заховати свої пожитки. З часом на кладовищі почали відкриватися магазини, ресторани, з`явилася електрика і громадський транспорт. У вільний час «городяни» влаштовують популярні на Філіппінах півнячі бої, грають в баскетбол або карти. На тенісний корт у місті Луцьк, звісно, простору не вистачає, хоча у футбол грати якось вони пристосувались.
Прогулянка по цьому кладовищу у європейців викликає суперечливі почуття – серед могильних плит бігають діти, жінки зайняті пранням або куховарством, хтось дивиться телевізор або слухає радіо, коротше, звичайне життя в незвичайному місці.
Щоб забезпечити прожиток, працювати доводиться і дорослим, і дітям, причому теж тут, на кладовищі – риття могил, водіння катафалка, прибирання мавзолеїв, догляд за могилами дозволяють сяк-так зводити кінці з кінцями. Є навіть свої фахівці – кравці, лікарі, вчителі і навіть манікюрниці. Варто відзначити особливу охайність філіппінців. Навіть в таких умовах вони примудряються виглядати охайно – білі майки та футболки можна побачити на кожному другому. Цікаво, що і виглядають тутешні жителі цілком щасливо: дах над головою, вся родина разом, можливість заробити і поїсти – що ще потрібно?
Влада міста періодично намагається вигнати «нелегалів», але кожного разу ті повертаються, адже для більшості кладовище перетворилося на рідний дім, а багато хто народився тут і вже не уявляє іншого життя.
Будинок-міст
Міст Понте Веккьо – візитна картка Флоренції. Побудований він ще в першому тисячолітті нашої ери. Спочатку міст через річку Арно був дерев`яним, але після сильних повеней, що завдали переправі значні руйнування, в 1345 році був побудований вже з каменю.
У Середньовіччі Понте Веккьо став місцем жвавої торгівлі. М`ясники, бакалійники, ковалі, ювеліри відкривали тут свої крамниці, склади, тут же й селилися. Ні про які особливі зручності мова, звичайно, не йшла, а враховуючи не надто приємні запахи, ніхто не став би відкривати в подібному місці готель у Луцьку. Пізніше, щоб не дратувати благородний нюх аристократів, право торгувати на мосту було надано виключно золотих справ майстрам, які, до речі, успішно продовжують бізнес предків і понині. Правда, в наші дні на мосту вже ніхто не живе, тим не менш, це місце зберегло стародавній колорит, тут завжди повно туристів і городян, охочих прикупити якусь коштовність.
